Реалії прифронтового Донбасу: перше коло пекла

Юридично поняття «прифронтових територій України» не існує. У всіх офіційних документах ідеться про територіальні громади, «розташовані в районах проведення воєнних дій». Географічно зафіксувати такі території теж неможливо, тому що, на жаль, лінія бойового зіткнення дедалі зсувається на захід, тож ті населені пункти, які ще вчора були далеко від фронту, сьогодні можуть стати епіцентром вуличних боїв, а завтра й зовсім опинитися в зоні окупації. Але вони – саме прифронтові території – є! Це вже не відносно безпечний тил, але ще й не жах справжньої війни – так би мовити, перше коло пекла... В умовах постійних повітряних тривог, обстрілів, руйнувань, поки що випадкової загибелі знайомих і рідних, і, найсумніше, з відчуттям неминучості того, що буде тільки гірше, живуть і народ, і бізнес, і влада...  

Влада і бізнес...

Місцева влада прифронтового Донбасу прагне бути оптимістичною. Серйозний резонанс у суспільстві викликав бюджет Покровська Донецької області на 2025 рік. Місто, ніби немає війни, запланувало витратити 198 млн гривень на ЖКГ, 37 млн – на розвиток культури і спорту. Майже 15 млн гривень було вирішено виділити на підтримку місцевих ЗМІ тощо.  

У прес-службі міської військової адміністрації Покровська в коментарі «ОстроВу» з певною образою розповіли, що схожі бюджети ухвалено і в інших прифронтових громадах регіону, але «пропіарили чомусь тільки нас». Пояснення таким грандіозним планам знайшлися. Виявляється, що майже 147 млн, виділених на освіту в умовах відсутності бодай однієї працюючої очно школи – це на зарплати педагогам, які продовжують навчати дітей дистанційно і навіть проводять зустрічі з юними жителями Покровська в Дніпрі. Цих грошей, до речі, вистачить, щоб протягом року виплачувати середню вчительську зарплату одній тисячі освітян... Щодо 30 бюджетних мільйонів гривень на забезпечення міста теплом, то, пояснили в МВА, коли верстався бюджет, ніхто не міг припустити, що ворожі обстріли залишать місто практично повністю без опалення.

Ворог підійшов занадто швидко. Місто, якщо можна так сказати, не встигло адаптуватися до війни. Ні місто, ні його жителі. Але життя там триває. У тій формі, в якій це можливо. 15 січня в Покровську закрилося останнє відділення «Укрпошти». Голова Донецької ОДА Вадим Філашкін напередодні розповів, що в місті ще «працюють кілька магазинів, і кілька аптек». При цьому він визнав, що в Покровську немає електро- і газопостачання і відновити його неможливо.

Слов'янськ, Костянтинівка і Краматорськ розташовані трохи далі від лінії бойового зіткнення, але теж у небезпечній зоні постійних обстрілів. Тому влада Слов'янська, ще в грудні минулого року почала часткову евакуацію комунального рухомого майна. За розпорядженням глави ВА Вадима Ляха в безпечне місце вивозять тролейбуси, вантажівки, спеціальну техніку міськводоканалу та низки інших підприємств. Також зі Слов'янська планують вивезти частину архівних документів. У прифронтовій Костянтинівці вирішили евакуювати в безпечний район дороге обладнання з пологового відділення місцевої лікарні.

Але найсерйозніший відступ із прифронтової зони здійснив ахметовський «Метінвест». 12 грудня 2024 року материнська компанія міжнародної групи сталеливарних і гірничодобувних підприємств, через загострення ситуації, повідомила про припинення роботи вертикального стовбура шахти №3 Покровського шахтоуправління. Шахта в селищі Піщане з 2022 р. в останні роки забезпечувала близько половини загальних обсягів видобутку вугілля «Метінвесту». Через місяць, 14 січня 2025 року, «у зв'язку зі зміною ситуації на лінії фронту, дефіцитом електроенергії та погіршенням ситуації з безпекою», компанія   повністю зупинив роботу Покровської вугільної групи.

Народ...

Вочевидь, місцеві жителі не можуть не бачити всіх цих ознак наближення фронту. «Паніка є невелика, вона виражена через наступ ворога, що він наближається. Хочу заспокоїти, що адміністрація працює. Невелику паніку викликали деякі розпорядження щодо вивезення архівів, техніки деякої...», – спробував заспокоїти громадський настрій керівник Слов'янська Вадим Лях, виступаючи в ефірі «Суспільне. Студія».

Однак треба сказати, що якраз місцеві жителі найменше схильні до паніки. Доказом цьому слугує стійке небажання евакуюватися. Люди чіпляються за свої будинки, навіть за зруйновані, до останнього. Вони звикають обходитися без світла, води і тепла, вони купують продукти першої необхідності в магазинах, що збереглися, і на функціонуючих за будь-яких обставин риночках.

Класичною відповіддю на запитання журналістів і блогерів є: «Тут народився – тут і помру».

Один із жителів прифронтового Донбасу розповів, що він із сім'єю зважився переїхати подалі від боїв із третьої спроби. Перший раз свій від'їзд відклали тому, що місцева влада, напевно з благими намірами, виділила будматеріали для ремонту тоді ще частково пошкодженого будинку.

Вдруге від евакуації втримала необхідність... викопати посаджену картоплю. І тільки коли російський снаряд повністю знищив «родове гніздо», було ухвалено остаточне рішення.

Зрозуміло, що любов до «рідних згарищ»: кури й гуси, незібраний урожай – це тільки привід. Найбільше людей лякає невідомість. Так, місцева влада активно пропонує виїхати, гарантує безоплатний поїзд, безпечне і, найчастіше, теж безоплатне житло, але не може пояснити, куди людей (якщо не евакуюються самотужки) вивезуть, які умови нададуть на новому місці й на який час...

Кореспондент «ОстроВа» спробував дізнатися в управлінні соціального захисту Мирноградської МВА деталі передбачуваної поїздки. Співробітниця управління ввічливо і докладно розповіла, що через наближення лінії фронту з Покровська евакуаційні поїзди більше не ходять, але всіх охочих доправляють автобусами в Павлоград Дніпропетровської області. Там посадка на поїзд, який привезе їх, приміром, до Івано-Франківська. А у Франківську про них уже подбають. Детальніше вона пояснити нічого не змогла, бо в Павлограді організатори з прифронтових громад прощаються зі своїми земляками і більше ніяк не можуть впливати на їхню подальшу подорож.

Не прояснили ситуацію і в інших небезпечних для життя містах. «Нікого на пероні ще не залишили», – такою була фінальна відповідь людей, які реально роблять свою справу, але їхні повноваження обмежені своєю областю.

В оперативному штабі Донецької обласної адміністрації «ОстроВу» уточнили процедуру евакуації. Виявилося, що навіть на етапі до посадки в поїзд на вимушених переселенців чекає чимало незручностей.

Найголовніше, що розкладу евакуаційних поїздів немає. Та й поїзда загалом немає. Є спеціально виділений вагон, який чіпляють до звичайного рейсового ешелону. Роблять це в міру необхідності, тобто укомплектування контингенту пасажирів. Очевидно, що відбувається це не щодня.

«Із Краматорська і Слов'янська, звідки маршрут евакуації відносно безпечний, ми намагаємося привозити людей прямо до поїзда, а тих, хто з «гарячих» громад, у Павлограді селять у шелтері, і там вони кілька днів очікують, доки евакуаційний вагон не буде укомплектований», – розповіли в оперштабі.

У поїзді, звісно, біженців забезпечують усім необхідним, включно з невеликою грошовою допомогою, а на пероні в пункті прибуття їх зустрічають представники вже зовсім іншої області.

У січні жителів прифронтового Донбасу запрошує і надає житло Івано-Франківська область. У тамтешньому оперативному штабі теж не змогли відповісти на запитання про місця розміщення. Кореспондента «ОстроВа» запевнили, що людей у біді не залишать, але «розселення буде колективним, у підібраних гуртожитках, безоплатним, до того часу, поки вони не знайдуть собі орендоване житло або за ними не приїдуть родичі».

Таким чином, дорога в евакуацію довга, складна і з безліччю невідомих. Тож не дивно, що зважуються на неї з великими труднощами.

Однак заяви, які стали журналістським штампом, що несвідомі жителі Сходу не хочуть евакуюватися і свідомо готові жити під російськими снарядами, бо чекають на «руській мір» – далекі від реальності. До речі, саме так пояснив небажання залишати рідні домівки начальник Покровської МВА Сергій Добряк. 10 січня в ефірі національного телемарафону він сказав, що в місті вперто залишаються «вже люди похилого віку і якийсь маргіналізований прошарок».

Опосередковано  заяву свого начальника спростувала його заступниця Наталія Іваньо. 8 січня вона провела засідання комісії з питань захисту прав дитини. Чиновниця озвучила інформацію, що нерідкі випадки, коли батьки відмовляються від примусової евакуації дітей. Інакше кажучи, у місті залишаються не тільки люди похилого віку та «ждуни».  

Насправді евакуація дійсно відбувається повільно, але вона йде хвилями. Люди дійсно не хочуть залишати рідні домівки, чіпляються за спогади, шукають приводи затриматися, але після серйозних обстрілів і масштабних руйнувань інфраструктури кількість охочих виїхати різко зростає.

Не варто забувати, що евакуацією переважно літніх людей і тих самих «маргіналів» займаються ще волонтери та поліція, які часто вивозять тих, хто найбільше сумнівається, і тих, хто найтвердіше тримається за свою землю, – безпосередньо з-під обстрілів.

Досвід колишніх прифронтових міст, нині вже окупованих, показує, що до приходу «визволителів» майже всі жителі їх покидають. Останні йдуть, залишаючи за спиною палаючі руїни... Питання, чому вони не зробили цього раніше, залишається риторичним...